МІЙ ДІД

Людмила Проценко

(Ф.Проценко „Мистецькі спомини”)

Минуло 52 роки, як я востаннє бачила свого улюбленого діда Федора Даниловича. Як мені виповнилось два роки, він надіслав мені свою фотокартку з написом: «Моя онука Люсенька буде ди­витись на свого діда і знати, що він її кріпко-кріпко любить». Це фото зі мною все життя, тільки дідусь, на жаль, не може знати, що його дуже й дуже люблю і шаную.

Тик склались обставини, що до Ніжина я потрапила тільки в 1946 її. Разом з моїм батьком ми жили в будинку діда два тижні. Цей будинок хвилював мене. Ми жили в тій частині, що виходила до саду, подовгу просиджували на десятиметровій терасі, з якої добре було видно величезну, заввишки не один метр густу ялину, яку своїми руками висадив дід, як тільки придбав цей будинок в 1900 р. по Волосному провулку 3. Він взагалі велику увагу при­діляв саду, сам його розпланував і в центрі поставив альтанку, в якій згодом любили проводити ночі його сини.

В один з днів мій батько звернув мою увагу на парадний вхід до будинку з вулиці, на ґанок, над яким за проектом Діда зробле­но було чавунний карниз-навіс із зображенням музичної ліри — це герб всього життя мого діда Федора. На жаль, сучасні мешканці все це ліквідували, а будинок ніжинська влада забула взяти під охорону як реліквію міста. Правда, музей забрав цей карниз і я бачила його у дворі музею просто на землі, три роки тому він ще лежав, не знаю, як зараз.

Що вражало і запам'ятовувалось про діда - - це «чуття єди­ної родини» — він був сім'янином з великої літери. Маючи чотирьох синів, він був у гарних взаєминах з усіма їх родинами, зафіксував у 1927 р. всю свою велику родину на фото, з усіма онуками (я там немовля на руках матері). Гордо і лагідно сидить дід в середині своїх рідних. Він любив всіх і намагався нікого не виділяти. Як  свідчать родинні документи, дуже любив і товаришував з братом своєї дружини, бабуні Саші, Семеном Миколайовичем Усатим, який був професором Політехнічного інституту в Петербурзі.

1937 рік — страшний удар для Федора Даниловича: взято двох його синів Володимира і Сергія, яких він ніколи вже не побачить, бо їх розстріляно. Репресії не закінчились синами -- заарештовано і розстріляно першу дружину старшого сина Миколи, заарештова­но чоловіка племінниці -- Кира Шияна... Дід не втратив влади над собою, а робить все, щоб рятувати онуків - - він одразу ж усиновлює дітей розстріляного сина Володимира Люсю і Миколу і вони по-батькові Федоровичі. Дід так і не довідався, що Микола під час Великої Вітчизняної війни в Ніжині був заступником керів­ника підпільної групи акторів, а Люся стала медичною сестрою і нині живе в Ніжині, вже на пенсії.

Дід передав свої музичні гени своїм дітям  - всі сини грали на фортепіано, Микола, Володимир -в квартетах. Діти Володими­ра стали співаками: Люся — солістка самодіяльного хору, а Микола був солістом Київської оперети, мав чудовий баритон. Син Андрій став відомим музикантом-флейтистом, професором Київської кон­серваторії, а я теж співала-колоратурне сопрано, закінчила, крім університету, консерваторію.

Федір Данилович мав великий авторитет в Україні і в 1920-і роки теж. його матеріали запросили до Києва у ВУАН з метою вмі­щення даних про нього до біографічного словника видатних україн­ці ( зберігаються  в  Рукописному    відділі ЦНВ  АН  України). Особливо зріс авторитет ,коли він вговорив М. Заньковецьку передати всі матеріали до Ніжина, де і створив спеціальний «Куточок Заньковецької», а, фактично, відділ у музеї. Вивчати ці матеріали приїздили відомі дослідники з Києва. Федір Данилович був у друж­ніх взаєминах з молодим директором музею Спаським, а в свій час був другом його  батька-протоієрея.   Директор Спаський згодом полишив Ніжин і виріс до світового значення вченого-нумізмата. Він не забув мого діда і завжди розповідав мені про нього, а в листі до мене 3 роки тому написав, що треба домагатись повернення зіб­раного дідом «Куточка Заньковецької» до Ніжина, як того й бажала сама актриса. Ця думка з'явилась у нього після пожежі в будинку Заньковецької в Києві. А що? Варто подумати над цією пропози­цією, чому велика актриса не може мати музею-пам'яті в її улюб­леному Ніжині?!

Дід мав зовнішність не по роках - рум'яне обличчя, статний, ходив рівно, бадьоро. До Києва він приїздив у теплу пору і запам'ятався мені у тюбетейці і сандалях. Коли він приїздив до нас, то  не пам'ятаю його захмареним, або в поганому настрої. У нього завжди були в Києві справи, він удень їх влаштовував, а ввечері або йшов до опери, або сидів у нас вдома в колі нашої родини і розмо­вам не було кінця... Пригадую, як дідусь хвилювався, коли мені мали робити операцію гланд, накупив морозива, як радили лікарі зробити після операції, але операцію відклали і ми весело поїли морозиво   після  обіду.

Востаннє, в кінці 1940 р., Федір Данилович приїхав до Києва в сумній справі  - робити операцію сечового міхура у професора Чайки, з яким він був давно і добре знайомий. Ми всі хвилювались, але, на щастя, все обійшлось і дід поїхав в доброму настрої до Ні­жина, не підозрюючи, що йому вже відведено було мало часу для життя через цю невиліковну хворобу. Ми ніколи його не проводжа­ли до вокзалу; але цього разу провели до самого поїзда. Так і пам'я­таю його, коли заходив до вагону.

Після того, як у діда в 1934 р. відібрали його дітище -- хор (це є в його спогадах), він переключився на педагогічну діяльність, багато вивчав літератури з вокалу, працював і з хором в піонерклубі.

Як реліквію зберігав мій батько, а тепер я, останній записничок діда який він почав заповнювати перед війною. З записів видно, що він не припиняв діяльності ні на день. Ось один з записів:

«6.1.1941 р. - - доповідь на тему: «Форми і методи роботи з уч­нями позакласно,  для класоводів І—IV кл. середньої школи». Коли почалась війна", то записничок виглядав так:

«22.VII. 1941 - в шк. 1 концерт ін-т. хору і клубу піонерів для поранених.

23.VII  —  те ж в шк. механізації.

26.VIІ. — в 2, 4 шк. концерт для медперсоналу.

28.VII. -- Веркіївський сосновий ліс - концерт для санчастини.

29.YII. - концерт для прикордонників.

А вже за 16.Х. 1941 р. запис в Ленінакані, Таджикистанан, де він в евакуації. Там він створив у школі хор і викладав співи. 10.XI. офіційно зарахований на роботу в школу ім. Горького, мав 99 годин на рік з 1 січня 1942 р., мав керувати і художньою самодіяль­ністю. Паралельно викладав і в школі ім. Пушкіна, дитячому садку і педучилищі.

Останній лист (він зберігається) від 11.XI. 1942 р. дід надіслав нам до Іркутська, написаний за три дні до смерті. Помер він, як писала бабуня, тихо і спокійно, а перед цим весь час казав про важку старість і що ніколи не побачить своєї рідної Вкраїни. Похо­вали діда на православному кладовищі. Весь час мене мучить дум­ка про те, що він лежить не у себе ні рідній землі. Може час пе­ренести його тлін до Ніжина?

Я щаслива, що пам'ять про мого діда повертається завдяки його землякам -  початок цьому поклав ще в 1970-х роках покійний Васильківський. Видаючи книгу про мого батька Андрія Федо­ровича, я перший розділ присвятила Ніжину, де висвітлена постать діда.  Нині я безмежно вдячна Товариству української мови в Ніжині, зокрема М. П. Шкурку і архівісту В. І. Симоненку, які задумали і здійснили цю книгу пам'яті про мого незабутнього діда Федора.