СЛОВО ПРО БАТЬКА

Людмила Проценко

 Свердловськ. Вересень 1985 року. Я йду вулицями міста мого дитинства, дивлюсь на будинок оперного театру, тепер реставрованого і трошки не схожого на той, довоєнний. Поруч готель «Урал», де ми жили до 1932 року... А в пам'яті один за одним — спогади, спогади...

Саме тут, у Свердловську, батько навчив мене чи­тати. Першою книжкою, яку я прочитала самостійно, була подарована батьком книжка про барона Мюн-хаузена. Пригадую, з якою наполегливістю привчав він мене долати перші перешкоди на шляху читан­ня. В першому ж реченні мені трапилась перепона — слово з двома «с», написаними підряд—«Россия». Я почала капризувати, а батько ще і ще раз пояс­нював, як читати й вимовляти слово в таких випад­ках, і не заспокоївся, аж поки я стала читати як слід.

Саме тут, у Свердловську, батько вчив мене гово­рити рідною мовою. Встановив дні, коли звертався до мене і навчав відповідати українською мовою. Зав­дяки суміжному освоєнню обох мов у мене в дитин­стві не було проблеми щодо навчання в школах — як російських, так і українських.

Саме тут, у Свердловську, мене ввели батьки в ча­рівний світ музики. В оперному театрі я, чотирирічна вперше почула свого батька-музиканта. Щоправда, коли батько з'явився в оркестрі, я, сидячи в ложі, голосно покликала його. У залі засміялись, а мати вивела мене у коридор. Але я знову і знову проси­лася до театру, до музики, до батька, обіцяючи по­водитись пристойно.

Саме тут, у Свердловську, я уважно слухала бать­кові домашні вправи на флейті, особливо коли він грав окремі п'єси під акомпанемент мами. Він почав учити мене гри на фортепіано. Батько і мати дуже любили грати разом: то в 4 руки на фортепіано (бать­ко вів другу партію), то батько супроводжував на флейті мамин спів, то мама акомпанувала йому... В домі дуже часто звучала музика.

Батько намагався триматися зі мною суворо, не демонструючи своїх почуттів, бо вважав, що зайві пестощі можуть погано вплинути на виховання. До моєї появи на світ у сім'ї вже росла моя старша се­стра Оля (дочка мами від першого чоловіка), і тому тато мріяв про сина. Але народилась ще одна дівчин­ка, і батько всі свої сподівання зосередив на ній. Він умів робити все: лагодив електрику, рубав дрова, запалював піч, майстрував іграшки, випилював лоб­зиком гарні полички й рамочки, лагодив свою флей­ту, готував їжу. У Свердловську він особливо захо­пився радіоконструюванням. У нього були різні ін­струменти, деталі. Він передплатив спеціальні жур­нали з радіосправи. Довго й зосереджено, з серйоз­ним виглядом збирав радіоприймачі. Мені дозволя­лось мовчки спостерігати, як це робиться. Пізніше уміння працювати з інструментами знадобилось мені в житті.

Коли мені було років 5—6, батько на все життя відбив у мене бажання доносити або скаржитись на товаришів. Тут, у Свердловську, я разом з одноліт­ками і трошки старшими від себе грала у піжмурки в темному підвалі будинку. Раптом хтось схопив ме­не за ногу. Я з переляку втратила свідомість. Дітла­хи й самі перелякались. Підняли мене на руки і від­несли додому. Там був лише батько. Я заплакала і поскаржилась на приятелів. Батько відправив мене до кімнати, сказавши щось дітям. А коли повернув­ся, поставив мене у куток і мовив: «Щоб надалі не доносила і не скаржилась, а була більш хороброю і справедливою». Того дня мені не дали і солодкого. Коли ми одержали простору квартиру на Шартарській вулиці, у нас майже щотижня збирались друзі і товариші батьків по театру. Вони грали в лото, в китайську народну гру ма-джонг, пили чай з цукер­ками й пирогами, які майстерно випікала мама, і най­більше — розмовляли.

Саме на цю квартиру одного дня тато приніс у ки­шені пальта маленьке кошеня, якого назвали Арапом — за хитрість і витівки. Батько привчав його до порядку і бавився з ним. Арап і справді навчився такого, на що не всі коти здатні. Наприклад, «пали­ти цигарки». Батько, затягуючись цигаркою, випус­кав дим кільцями вгору. Арап, скочивши на книж­кову шафу, з ентузіазмом і насолодою втягував той дим. Пізніше Арап переїхав з нами до Києва. Після нього у нас завжди жили коти. Батько любив їх, пе­стив, годував і виховував, дресирував. Коли прихо­дили гості, демонстрував їм здібності тварин, з яки­ми розмовляв наче з людьми.

Мати і батько виховували в пас із Олею потяг до читання, до наук. На дні народження чи на свята ми одержували, крім різних дрібниць, неодмінно книгу. На Новий рік і під ялинкою знаходили книги. Були з-поміж них не тільки художні, а й такі, як «Чудеса природи» в 2-х томах, видання 1913 р., «Приключения Пржевальского» в 3-х томах.

З раннього дитинства батько привчав мене до по­рядку, точності в дотриманні слова: пообіцяла— зро­би; сказали батьки, щоб була дома о такій-то порі, і ні на хвилину пізніше,— я мусила приходити. В ди­тинстві я довго і часто хворіла, але ніяких послаб­лень щодо дисципліни не мала. Батько віддав мені свою кров, коли в десятирічному віці захворіла на скарлатину. Передав він мені й чимало рис свого характеру, за що довічно йому вдячна: акуратність, точність, дисциплінованість, почуття відповідаль­ності.

Разом з батьками я їздила до Ленінграда в 1937-му і 1939-му, а також до Львова в 1940 році на гастролі Київської опери. Батько у вільні від репетицій дні й години водив мене по музеях та історичних місцях міста на Неві. Дуже він полюбляв коней на Анічкіному мосту. Подовгу стояв біля картин Айвазовського, «Садко» Рєпіна, «Загибель Помпеї» Брюллова в Російському музеї. Ми з ним гуляли по вулиці Россі, піднімались крутими сходинками на верхівку Ісаакіївського собору, виїздили до Царського Села, Петергофа, Павловська й Гатчини.

Коли підросла, музикою зі мною займались по чер­зі батько й мати, готуючи п'єси, що їх давали вчите­лі. Батько був надзвичайно вимогливим і не давав мені грати абияк. Особливо вимагав, щоб усе було в ритмі. Стояв наді мною і вистукував ногою такт або вмикав метроном. Я не дуже хотіла грати на фор­тепіано, яке забирало чимало часу. Мене більше за­хоплювала героїчна історія країни. Крім того, я лю­била громадську роботу в школі. Щоб примусити ме­не до піаністичних вправ, батько придумав заохочен­ня: якщо я добре вивчу урок, мені по дорозі додому купували книжку. Було їх тоді в магазинах стільки, що очі розбігались! У такий спосіб я перед війною зібрала досить пристойну бібліотечку.

Коли я вчилась на старших курсах в консервато­рії, батько вдома супроводжував мій спів на флейті. Друзям дуже подобалось, коли наше сімейне тріо зрідка задовольняло їх прохання — мама акомпанува­ла, батько грав на флейті, я співала. Мати в такі хвилини нагадувала батькові: «Ти пам'ятаєш, як ми з тобою грали, коли консерваторія влаштовувала кон­цертні вечори випускників»? Так, це був прекрасний дует.

Свого часу я нанесла батькові відчутного удару — після закінчення консерваторії не захотіла йти на сцену, бо всім серцем полюбила свої дорогі архіви і залишилась працювати там. Батько переживав це дуже болісно (вважав, що мала гарний голос), хоча з повагою ставився до моєї архівної діяльності.

Понад усе на світі я любила дівчиною (та й у стар­шому віці) слухати розповіді батька про його жит­тя, про родичів, друзів, знайомих. Особливе захоплення у мене, школярки, викликали спогади батька про гімназійні роки. Розповідаючи, він весь перевті­лювався, поринав усім єством у ті далекі часи, зано­во переживаючи минуле. Дуже виразною була роз­повідь про те, як гімназисти розрахувалися з одним несправедливим математиком, з вини якого вигнали двох учнів: його просто спустили зі сходів. А одного разу вночі татусь прокинувся в альтанці саду, де завжди спав аж до пізньої осені, від стукотіння ку­лемета, який встановили партизани загону Кропив'япського на даху альтанки,— вони обстрілювали німців, що з'явились на розі вулиці.

Мене завжди вражала його неабияка пам'ять. Він чудово пам'ятав прізвища та імена й по батькові всіх своїх викладачів, знайомих, колег. Коли в універси­теті почала вивчати латинську мову, батько вільно, без словника, допомагав мені робити переклади. Він знав чимало латинських прислів'їв та крилатих ви­словів і намагався навчати їх мене. Я була здивова­на, коли він прочитав напам'ять грецькою мовою ури­вок з поеми Гомера. Потім пояснив: «Так нас учили мов у класичній гімназії, а я був далеко не першим учнем». Додам, що було це 1950 року, тобто коли від гімназійної пори спливло вже не одне десяти­ліття.

Батько цінував кожну свою хвилину і тому всти­гав багато зробити. Він жив за встановленим розкла­дом, відступати від якого міг тільки у непередбаче­них випадках. Прокидався о 7 годині ранку — навіть у вільні від роботи дні; робив п'ятнадцятихвилинну гімнастику, вправи для рук і пальців. В останні роки життя лягав спати о 23-й годині, але протягом го­дини ще переглядав у ліжку пресу. Він регулярно передплачував газети «Правда», «Известия», «Труд», «Литературная газета», «Комсомольская правда», «Неделя», «Советская культура», «Культура і життя», «Літературна Україна», «Прапор комунізму», «Вечірній Київ», а також журнали «Советская му­зика», «Музика», «Україна», «Наука й жизнь», «Про­пагандист». Крім того, я приносила йому всі історич­ні журнали, які сама передплачувала. Він мав під рукою всі необхідні енциклопедії та словники. У ньо­го була спеціальна музична бібліотечка з великим вибором нотних видань для флейти. Працювати з книгою батько не припиняв до останнього дня сво­го життя. Часто звертався до мене з проханням при­нести те чи інше видання. Працював над літерату­рою грунтовно, нотуючи, роблячи виписки.

На схилі літ він захопився історією гри па духових інструментах і скрупульозно складав списки з нотат­ками про всіх відомих музикантів світу і особливо вітчизняних, займався також історією духової кафед­ри Київської консерваторії.

Готуючись до всіляких доповідей, ніколи не робив текстових викладів на папері. Записував тільки тези свого виступу. «Лаконічність, — казав він, — сестра таланту». Справді, в усіх його записках по перевірці музучилища, в документах про іспити, академвечори та конкурси — ніякої води, точність і конкретність. Наприклад: «блискучий музикант» або: «навіщо вчиться?». Всі зауваження продумані, обгрунтова­ні — по кожній особі, по кожному твору (і навіть по кожній його частині) із зазначенням звука, чи­стоти, особливостей передачі авторського тексту. Батько мав звичку продумувати в усіх деталях май­бутню доповідь чи лекцію. До цієї роботи після смер­ті мами він підключав мене. Спочатку висловлював свою думку по темі виступу, запитував, що я можу порадити. Потім сідав до столу і годину-дві розкла­дав пасьянси (в нашому домі це була сімейна тради­ція) . Праворуч від себе тримав папір і ручку. Роз­кладаючи пасьянси, він зосереджувався, докладно все обмірковував і тут же записував стовпчиком пункти лекції чи доповіді. Коли, з його точки зору, начерків було досить, він згортав карти і йшов до письмового столу, де начисто завершував складання плану.

Він знав надзвичайно багато. Мені здавалось, що не було такої теми в науці й мистецтві, в яких він не був би ерудитом. Пригадую, що навіть у такій справі, як водіння автомобіля, він не дозволяв собі дилетантства. Всі роки, поки тримав «Москвича», пе­редплачував журнали з автосправи і прекрасно орі­єнтувався в конструкції машини, знав, як ліквіду­вати будь-які несправності. Він знав усі тогочасні марки машин і компетентно сперечався на цю тему із колегами-автолюбителями з театру. Коли машини вже не було, батько збирав колекцію з іграшкових мікроавто.

Ми були переконані, що батько може все. Він був сміливою людиною. Одного разу я ^бачила, як батько, не роздумуючи, пішов на хулігана, 'який хотів погра­бувати жінку. Стільки гніву й рішучості було в його очах, тцо злодій, огризаючись і погрожуючи, відсту­пив.

Батько любив свою країну, вважав, що кращої й бути не може, дякував долі, яка зв'язала його з цією землею навік. Гостро реагуючи на події в країні, тверезо оцінюючи їх, він тяжко переживав численні аномалії в житті суспільства, але твердо вірив у змі­ни на краще.

Коли дивився кінофільм, повністю відключався від навколишнього, страшенно сердився, як хтось йому заважав, цілком поринаючи у світ екранного життя. В такі хвилини нерідко на очах з'являлися сльози. Любив усі довоєнні фільми, особливо «Чапаєва». Картини про Велику Вітчизняну війну дивився з на­пруженням. І весело, як дитина, сміявся над комедійними сюжетами — такими, як у фільмі «З легким паром».

Батько регулярно відвідував філармонію, стежив за музичними радіо- й телепередачами, цікавився платівками й магнітофонними записами музичних творів. Напевне, тому в країні не було більш-менш відомого диригента, оркестр під керуванням якого був би для батька невідомий. Він дуже високо ціну­вав М. Малька, В. Бердяєва, В. Дранішникова, А. Пазовського, Є. Свєтланова, А. Тосканіні, Г. Караяна. Про те, що диригенти не забували його як музиканта, свідчить такий випадок. Ще перед війною у Києві гастролював італійський диригент В. Ферреро, з яким батько грав «Сон в літню ніч» Мендельсона. Цю по­дію докладно описав у своїх спогадах народний ар­тист УРСР Віктор Петрович Борищенко. Я добре пам'ятаю післявоєнні гастролі Ферреро у Києві. Ми з батьком пішли на денну репетицію маестро з фі­лармонійним оркестром. Сіли в прохідному ряду при­тушеного залу. Робота йшла над Дев'ятою симфо­нією Дворжака. Диригент робив справжнє чудо з ор­кестром. Ферреро сам наспівував, брав до рук скрип­ку і показував, темпераментно щось говорив. Коли скінчилась репетиція, всі, хто були в залі (чоловік сто), зааплодували. Ферреро повернувся до залу, пі­дійшов на рампу, привітно розвів руками, посміхнув­ся і раптом побачив батька. На якусь хвилину він замислився, щось пригадуючи, а потім запитав: «О! Флейта?» Батько ствердно кивнув головою. А ди­ригент: «Скерцо! Мендельсон! Браво!» Вони міцно потиснули один одному руки. Увечері ми були на концерті. По закінченні батько пройшов до Ферреро подякувати.

Скільки пам'ятаю себе, завжди біля батька були друзі. Великим його другом (на жаль, недовго, бо передчасно помер) був у Києві Григорій Мізуч — блискучий концертмейстер віолончелей. Вони любили один одного. Пригадую, під час евакуації, коли ми жили в Іркутську, а Мізуч — у Середній Азії, В. Шрадов, навідавшись до нас, передав батькові декілька яблук від Гриші. Це було зворушливо до сліз. Не пам'ятаю такого свята в нашій хаті, на яке не при­йшов би Григорій Михайлович. Навіть звання заслу­жених артистів вони одержали в один день у 1946 ро­ці. Як тільки про це було оголошено по радіо, через півгодини до нас прибігли Мізуч, Пікайзен і Борис Чистяков — душевний приятель батька. Швидко на­крили скромний стіл. А за годину у двері постукав ще один винуватець свята — Яків Володимирович Карасик.

Товаришували батьки і з родиною М. В. Смолича-батька, який любив заходити з дружиною до нас «на вогник» без будь-якого приводу. Потім Микола Ва­сильович залишив Київську оперу і переїхав до Москви. Але, навідуючись у Київ, завжди заходив до нас. Ці візити перетворювались на тривалі (аж до пізньої ночі) бесіди-спогади, дискусії. Пам'ятаю, як темпераментно протікала розмова про творчі ме­тоди видатних режисерів Мейєрхольда і Лосського (особливо про останнього), бо мої батьки працювали з ним у Свердловську. Смолич був блискучим актором-імітатором і завжди талановито перевтілювався в тих людей, про яких ішла мова (до речі, чудово імітував і жінок). Оскільки спільних знайомих було безліч, то бесіда перетворювалась в імпровізований спектакль. Смолич любив моїх батьків, довіряв їм і подарував свою картину-пейзаж з написом: «Дорогой Клавдии Кузьминичне от раскаивающегося невеждьі, сразу не предложившего Вам этот понравившейся дилетантщиньї. Горд Вашей оценкой, дорожу Вашей памятью й дружбой. Заодно целую руку й обнимаю Андрея Федоровича. Ваш Н. Смолич. 24.3.68. Москва». Через три місяці видатного режисера не стало.

Пам'ятаю, як у 1952 році ми йшли з батьком до театру на генеральну репетицію опери К. Данькевича «Богдан Хмельницький» (вже у другій редак­ції). Біля службового входу в оточенні якихось лю­дей (потім з'ясувалося, що це були члени приймаль­ної комісії спектаклю) стояв сам композитор. Ко­стянтин Федорович мав могутню поставу, і батько жартома називав його «мультитудо», що в перекладі з латині означає «багато». Костянтин Федорович помітив батька, рушив назустріч і зі словами «Доро­гий Андрюшенька» міцно обійняв, просто згріб в обійми, розцілував його і, повернувшись до при­сутніх, відрекомендував: «Маршал флейт Андрій Проценко». Батько зніяковів і, протестуючи, розвів руками.

Він цінував, любив своїх друзів і тяжко пережи­вав, коли доводилось проводжати когось із них в останню путь. Великою втратою для мистецтва він вважав смерть О. Петрусенко і загибель М. Донця. З болем у серці жалкував, що таких Одарки й Кара­ся вже ніхто ніколи не побачить і не почує. На своє­му довгому віку йому довелося попрощатися, па жаль, з багатьма прекрасними, дорогими для нього людьми. Він ніс труну М. Мізуча і потім довгі роки не міг згадувати про це без сліз. Тяжко переживав смерть А. Пазовського. На його очах помер В. Дра-нішников. Він поховав свого вчителя Б. Лятошинського. Втратив молодими деяких своїх талановитих учнів, серед яких — улюбленець Петро Міщенко. Останні втрати були для нього фатальними. У квітні 1984 року у розквіті сил помер його учень О. Зубаха, а наступного дня — великий друг, диригент Веніамін Савелійович Тольба...

Батько завжди був вірний людям, яких поважав. Він усе життя любив Р. Глієра і його музику. З яким захопленням слухав «Мідного вершника», «Концерт для голосу з оркестром»! Слід сказати, що ця при­язнь була взаємною. Коли я вже у 1969 році позна­йомилась із дочкою Рейнгольда Моріцовича, вона за­питала, чи маю я відношення до флейтиста Проценка. І коли почула, що я його дочка, шанобливо ви­словилась на адресу батька і, переконавшись, що я прагну увічнити в архіві-музеї України діяльність Глієра, передала мені його листа про Київ — місто, де композитор народився, посмертну маску, диригент­ські палички...

З великою теплотою зустрів мене і Марк Осипович Рейзен, який співав колись у Свердловську. Він доб­рим словом згадував «чудового флейтиста Проценка».

Батько шанував своїх земляків. У Москві зустрі­чався з татусем трубача Докшицера. Цікаво, що по­вага до Андрія Федоровича передалась і синові -видатному  музиканту  Тимофію  Докшицеру,  який привітав батька з 80-річним ювілеєм.

З дитинства у батька було виховане родинне по­чуття. Він знав усіх своїх родичів, навіть далеких. Щиро любив братів. Йому судилось пережити їх. Володимир та Сергій один за одним відійшли у не­буття під час злочинних репресій — горезвісного 1937 року. Він ніколи не вірив у те, що вони в чо­мусь завинили перед народом, і це підтвердилось аж через два десятиліття — 1956 року, коли вони були офіційно реабілітовані. З дітьми Володимира, яких усиновив їхній дід Федір Данилович (відтоді вони стали по батькові зватись Федоровичами), та дру­жиною мої батьки підтримували весь час тісні зв'язки. А після війни, коли батькова мати, а моя бабуся Олександра Миколаївна переїздила до Черні­гова і продала будинок та рояль у Ніжині, батько відмовився від своєї грошової частки на користь ро дини брата Володимира і дочки другого брата Сергія. Щороку ми відвідували батькового старшого брата Миколу і бабусю в Чернігові. У мене виступали сльо­зи на очах, коли вітались брати. Обійнявшись, вони стояли вдвох, поки Микола не казав: «Ну, що зро­биш... Нас лишилось тільки двоє...» На похороні бра­та Миколи батько, стримуючи сльози, промовив до мене: «Тепер я один... Всі — там...» І стільки було в тих словах любові до братів і відчуття гіркої роз­луки назавжди...

Ніжин — дороге, святе для нього місто. Щорічно, навідуючись до рідної оселі, водив мене вулицями свого дитинства, розповідав про кожний будинок. Перед інститутом, де колись містилась класична гім­назія, ладен був стати на коліна...

У Києві після війни оселився Микола — син репре­сованого батькового брата Володимира. Мій кузен був солістом оперети. Він з дружиною Антоніною по декілька разів на тиждень навідувався до нас. Разом святкували, разом відпочивали. Невиліковною раною стала для батька смерть цього подружжя. Миколи не стало у 1961 році, а Тосі — у 1693-му.

Батько був щасливою людиною. Він з першого ж погляду і на все життя покохав свою дружину. Най­більше любові віддав їй під час останньої тяжкої хвороби мами, що тривала два роки. Хвора людина, прикута до ліжка, стає трошки егоїстичною. З яким терпінням, з якою увагою батько доглядав її. Він ніжно любив онуку Людмилу (дочку Ольги). Вихо­вував її разом з мамою. А коли з'явились правнуки, то дозволяв їм робити все, що нам колись забороня­лось,— навіть щипати його за вуса!..

Найкращим відпочинком для батька було подоро­жування за кермом власного «Москвича» по Украї­ні. Він водив автомобіль професіонально, з невиму­шеною легкістю. Машина завжди була в бездоганному стані. На ній він об'їздив усі закутки Києва та живописні місця області. Неодноразово подорожував Чернігівщиною, Полтавщиною, Житомирщиною. Ко­ли машини не стало і батькові виповнилось шістде­сят, він перейшов на піші мандри по Києву. Здебіль­шого ходив разом зі мною. Любив слухати мої роз­повіді про історичні пам'ятки. Його улюбленими міс­цями були Андріївський узвіз, Киселівка, куди до­сить легко піднімався по крутих доріжках. Ми часто прогулювались біля Аскольдової могили. Від Україн­ського художнього музею піднімались на Печерськ і парками йшли до Лаври. Вона завжди хвилювала батька. Він багато читав про Лавру та її історію, архітектуру. Сумував, що не все збереглось для на­щадків. Ми з ним бували і на території Видубицького монастиря, де завжди клали квіти на могилу Ушинського. А я розповідала, скільки ще прекрасних киян лежать у цій землі.

З батьком мені було легко. Він розумів і підтри­мував усі мої прагнення, громадську і службову ді­яльність. Я не мала від нього таємниць. Він був теж зі мною одвертим. Батько розповідав про роботу в консерваторії, про своїх нових знайомих. З декотри­ми знайомив і мене. Ми були нерозлучні. Обов'язко­во щодня зв'язувались по телефону — вранці й уве­чері. А в неділю я йшла до нього на весь день. Свята відзначали завжди разом.

Я знала всіх учнів батька. З багатьма товаришу­вала і зараз товаришую. Про всіх він розповідав — про кого з радістю, про кого з сумом. Але всіх він любив і страшенно засмучувався, якщо хтось із них припускався помилок. Він дуже переживав це. Але ніколи не дорікав, терпляче чекаючи, поки людина сама переконається, що помилялась. І якою для бать­ка радістю було торжество порозуміння! Воно тор­жествувало неодмінно, тому що ніколи він не кривив душею, не мав задніх думок і фальші. У нас в гостях бували учні, які давно закінчили консерва­торію. Приходили просто посидіти, поговорити. Серед них і передчасно померлі, дорогі серцю батька -Жора Малець, Льоня Ніколенко, Петро Міщенко, Сашко Зубаха, Сашко Волков, Сергій Морозов...

Батько належав до тих людей, які ніколи з влас­ної хвороби не робили проблеми. Він з гумором зу­стрічав лікарів. Вибачався перед лікарками, що в та­кому вигляді розмовляє з ними. І тільки найближчі люди знали, як тяжко він хворів. Ця недуга переслі­дувала його все життя і найсильніше загострилась у 1965 році. Протягом доби — десять швидких. Остан­ня повезла його без свідомості до лікарні на бульварі Шевченка. Мати сама тоді хворіла, лежала з висо­кою температурою. Перший тиждень я провела з батьком у палаті. Першої доби він так і не прихо­див до свідомості. Відчаю моєму не було меж. Вранці я вийшла у коридор, щоб подзвонити мамі, і по­бачила чоловіка в білому халаті, перед яким шаноб­ливо розступався персонал. Слідом за ним бігли зав-відділенням, черговий лікар. Я впізнала його. Це був наш друг, професор Федір Якович Примак. Я завмер­ла, а він швидко підійшов до мене, обійняв: «Як Андрій? Дзвонила Клава і все розповіла». Він пішов до палати з лікарями. Мене не пустили. Через де­який час він покликав мене і сказав: «Андрія може повернути до свідомості тільки одна річ — пункція спинного мозку. Але, Люсенько, це великий ризик — може бути два наслідки: все скінчиться добре або ж він назавжди залишиться паралізованим. Потрібна згода близьких. Мати сама тяжко хворіє, їй не мож­на зараз цього сказати, вирішувати тобі». Можна уявити мою тривогу, але я без вагань відповіла: «Ро­біть пункцію!» На щастя, все скінчилось добре. За хвилин десять після пункції батько відкрив очі, зди вовано подивився навкруги, побачив Примака: «Фе-дю! Що ти тут робиш?» Той відповів: «Ти не вдома, Андрію, ти в лікарні, все нормально, дякуй дочці -це вона тебе врятувала!» Батько ніяково посміхнувся. Лікарі пішли, а Федір Якович ще довго сидів біля батька, який тримався так, ніби нічого й не трапи­лось.

Мужність не полишала його і в останні години життя. Ми були вдвох. Він страшенно страждав, але весь час думав тільки про те, щоб не зробити мені боляче. Навіть не дозволяв собі стогнати. Він роз­мовляв зі мною, але ні слова про смерть. Я не могла стримати сліз, а він втішав мене: «Яке щастя, що ти у мене є». Це були його останні слова...

З 1981 року ми з батьком писали його спогади. Він не хотів цього робити, але я наполягала. Щоне­ділі він розповідав мені про своє життя, а я запису­вала. Чимало з того, що він пригадав, лягло па сто­рінки цієї книги. Проте хтозна, скільки сторінок забрав він із собою назавжди. Якось в останні дні життя батько сказав мені: «Як добре, що ми прове­демо все літо разом: по-перше, відвідаємо всі мої улюблені місця, поїдемо до Ніжина, а по-друге, і го­ловне, будемо записувати спогади». Я зауважила, що ми вже писали, а він відповів: «Це була тільки репе­тиція, справжні спогади будуть тепер, я розповім тобі все». Не встиг...

Поки я жива, моя любов і шана до батька не згас­не. Він лишається зі мною. Чим більше я замислю­юсь над його особою, тим ясніше усвідомлюю благо­родство цієї людини. Я пишаюсь, що батько був чи­стою, сильною, принциповою і доброю людиною.

Щороку 11 грудня, в день його народження, до мене приходять батькові учні, друзі, аби ще раз по­бути з дорогим усім нам Андрієм Федоровичем, моїм батьком. Довічне їм спасибі. Цього дня я завжди пригадую його останні слова, що стали для мене свя­тими. І промовляю до нього тими ж словами: «Яке щастя, що ти був у мене, батьку...» Київ, 1986 р.